Павло Загребельний. «Роксолана» ‒ масштабний історичний роман про часи XV‒XVI ст. (оглядово)



Талант у Павла Загребельного рідкосної сили і краси. Це белетрист "Божою милістю", і ми не впевнені, чи сьогодні є на Вкраїні другий такий художник слова. Шестопал М.

3 лютого 2009 року в м. Києві помер відомий український письменник Павло Загребельний. Письменнику було 84.

Останні роки він хворів і практично не виходив з дому. Книги Загребельного друкують масовими тиражами, вони виходять в перекладах іншими мовами. За його творами зняті фільми і поставлені п'єси.

Перу класика української літератури належать близько 20 романів. Найпопулярніші серед них - "Диво", "Тисячолітній Миколай", "Я - Богдан", і, звичайно, "Роксолана".

Подіям української історії XVI ст. присвячено роман "Роксолана" (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні - Роксолани - Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Ця знаменита жінка війшла в історію ї зіграла велику роль у політичному житті свого часу.

Ім'я Павла Архиповича Загребельного є не тільки важливою складовою сучасної української літератури, а й знаковим пунктом свідомості кожної людини, що вміє і любить читати. На романах цього письменника зросло кілька поколінь українців. У радянські часи твори Загребельного перекладалися, масово видавалися й розповсюджувалися неймовірними, як на сьогоднішній день, тиражами. Загальний тираж доробку письменника оцінюють у близько 15 млн. книжок, що оприлюднені понад 20-ма мовами.

Загребельний, напевно, єдиний автор старшого покоління, книжки якого залишаються напрочуд актуальними й популярними сьогодні.

Історія написання роману

Джерелами натхнення для свого роману про Роксолану Загребельний називав книгу ученого-східознавця Агатангела Кримського «Історія Туреччини», в якій Роксолані відведено близько 20 сторінок, і три томи творів московського академіка Гордлевського про історію Туреччини. Також Загребельний особисто був у Туреччині — в місцях пов'язаних з Роксоланою. Відвідав місто Рогатин Івано-Франківської області, де народилася Настя Лісовська.

Павло Загребельний про роман:

Письменник так говорив про свою книгу:

«Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає звідусіль інформацію. Я намагався написати роман, максимально наближений до дійсних подій. Роман рецензувався в Москві, все було перевірено, життєвий фактаж достовірний. А взагалі мені епоха Сулеймана Пишного нагадує Кремль»

На питання журналістів, чи вважає він Роксолану національною гордістю, Павло Загребельний відповів:

«Її життєвий шлях і досягнення — це її особиста гордість. Я ж особисто не став би називати її національною гордістю»

Матеріал у підручнику: с. 208- 209

Завдання:

Законспектувати статтю з підручника в робочий зошит за планом:

  1. Павло Загребельний - видатний український прозаїк.

  2. Дата і місце народження.

  3. Освіта.

  4. Основні теми творчості.

  5. Найвідоміші твори.

  6. Жанр роману "Роксолана".

  7. Історичні й літературні джерела твору.

  8. Образ Роксолани в творах інших письменників.

  9. Версія Загребельного в зображенні образу жінки-полонянки.

До ЗНО:

https://www.youtube.com/watch?v=Hwqe9RMruCA



Образ Роксолани, дивовижної дівчини з Прикарпаття Анастасії Лісовської.

Образ Роксолани у світовій літературі та мистецтві

Образ Роксолани в сучасній Україні – легендарний. В уяві українців сформований тип надзвичайно розумної, хитрої, гарної та сильної жінки, яка завжди відчуває свою правоту. Вона настільки сильна, що може керувати великою державою під час влади наймогутнішого падишаха. Роксолана допомагала своїй країні тим, що змогла припинити напади османської армії на Україну. А що кажуть історики, або тодішні посли, які служили у столиці могутньої імперії?

Турецькі історики про її моральний та фізичний тип детально не розповіли. Браґадіно, описуючи її зовнішність, наголошував, що вона була не красуня, але молода і витончена. Інші джерела свідчать, що краса її була більше душевною, ніж зовнішньою. Напевно, саме ця її особливість зіграла важливу роль у виборі падишаха Сулеймана між першою дружиною і Хюррем. Як нам доповіли турецькі історики, падишах бачив негарну поведінку першої дружини під час сварки і через те примусив її жити окремо від себе, а потім одружився з Хюррем. Після того між ними все життя зберігалося справжнє кохання і щире розуміння. Листи від Хюррем до свого чоловіка, які зараз знаходяться в архіві палацу Топкапи, свідчать про те, що вона мала тісні, щирі і люб’язні стосунки з падишахом. Вона писала йому про себе, про політичну ситуацію в Стамбулі, про своїх дітей.

Але чи мала вона таку повну владу над своїм чоловіком, що могла активно втручатися в політику, впливати на прийняття рішень і навіть проводити аудієнції з іноземними послами віч-на-віч, як кажуть українські автори? Ані європейські, ані турецькі джерела про це не говорять. А науковці, які досліджують звичаї, що панували при дворі, заперечують це. Наймогутнішою в історії Османської імперії була Кьосем Султан, та й то тільки тому, що правлячому султанові, її синові, у той час було 7 років. Вона могла тільки підслуховувати розмови про зовнішньополітичні справи через дерев’яні жалюзі. Тому Роксолана навряд чи зустрічалася з послами віч-на-віч і спрямовувала турецьку політику.

Про султану Хюррем написано декілька романів та десятки історичних досліджень різними мовами. Вперше про неї повідомив Ніколас де Моффан у памфлеті про вбивство шехзаде Мустафи (Базель, 1555; Париж, 1556). Про неї також писали венеціанські (Наваджеро і Тревізано) та австрійські (Бусбег) дипломати, що були при турецькому дворі, і навіть Вольтер. А також османські історики – Алі-Челебі (XVІ століття), Печеві і Солак-заде (XVІІ століття).

Фламандський письменник і дипломат Ож’є Гіслен де Бусбек в «Турецьких листах» (1581) перший представив Роксолану як чаклунку, інтриганку та авантюристку, яка керувала на власний розсуд справами в державі Османів.

У наступні два століття через часті війни з Османською імперією історія Хюррем в європейських країнах здебільшого переосмислювалася як перемога розумної європейської дівчини над силою деспотичного азіата і таким чином послужила темою численних драматичних або пригодницьких творів.

Австрійський сходознавець Йозеф фон Гаммер-Пургшталь в «Історії Оттоманської імперії» (нім. «Geschіchte des osmanіschen Reіches», 1827–1835) продовжив Бусбекові звинувачення Роксолани у зловживанні владою, але оскільки знав про її походження з Рогатина, що відносився тоді до Австрійської імперії, то висловив прихильність до талантів своєї співвітчизниці. І навіть зробив з неї символ, що віщував падіння Османської імперії від рук росіян.

За чотири з половиною століття образ султани обріс такою кількістю чуток, легенд, суперечливих оцінок, що, як зазначають історики, вже неможливо розгледіти справжню подобу цієї жінки. Павло Загребельний з цього приводу писав: «Не маючи точних свідоцтв, не сподіваючись на встановлення істини, іноземні посли, мандрівники, літописці, полемісти гарячково хапалися за будь-які чутки, ставали жертвами малозначних і не дуже достовірних пересудів. Так з невизначеності, таємничості, пліток і наклепів, якими дуже щільно була оточена фігура Роксолани під час її життя, вже для сучасників, особливо ж для нащадків, ця жінка явилася не лише всемогутньою, мудрою і незвичайною в своїй долі, але і злочинною, отакою леді Макбет з України. Цьому сприяли неперевірені, а деколи і просто вигадані донесення з Царьграда венеціанських послів Наваджеро і Тревізано, листи австрійського посла Бусбега, повідомлення французького посла у Венеції де Сельва, позбавлена якого б то не було наукового значення компіляція бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфурті-на-Майні в 1584 році, і ілюстрована праця Буасарда «Життя і портрети турецьких султанів» (Франкфурт-на-Майні, 1596). Ми не дивуємося з османських істориків Алі-Челебі (XVІ ст.), Печеві і Солак-заде (XVІІ ст.), які вільно і просторікувато переказують неперевірені чутки про підступність Роксолани, тому що не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще і чужоземку. Відомо ж, що коли складається яка-небудь традиція, ламати її вже ніхто не хоче...».

Сучасний французький історик Андре Кло («Сулейман Прекрасний», 1983) не розділяє багатьох звинувачень в адресу султани.

У турецькій літературі Роксолана трактується переважно як пристрастна жінка, яка прагне влади.

У світі про неї написані:

- памфлет литовського письменника і дипломата Михайла Литвина

- «Про звичаї татар, литовців і московитян» (лат. «De morіbus tartarorum, lіtuanorum et moscorum», 1550-ті);

- трагедія французького письменника Габріеля Бунена «Султана»

- (фр.«La Soltane», 1561);

- праця фламандського письменника і дипломата Ож’є Гіслена де Бусбека «Чотири листи про турецьке посольство» або «Турецькі листи» (1581), до 1595 року – вийшло ще три видання, а в XVІІ столітті вони перевидавалися ще 12 разів; з’явилися також переклади цього твору чеською (1594), німецькою (1596), фламандською (1632), французькою (1649), іспанською (1650), англійською (1694) мовами, що витримали по кілька видань;

- ілюстрована праця французького письменника Жан-Жака Буассара латиною «Життя і портрети турецьких султанів, персидських князів та інших славних героїв і героїнь, від Османа до Мухаммеда ІІ» (1596), де Роксолана отримала негативну оцінку;

- трагедія італійського письменника Просперо Бонареллі делла Ровере «Сулейман» (1612);

- поема польського письменника Самуеля Твардовського «Велике посольство» (1633);

- п’єса французького письменника Жана Мере «Великий і останній Сулейман, або смерть Мустафи» (1637);

- поема польського поета Мавриція Гославського «Поділля» (1827), в якій він вказав, що Роксолана – родом з Чемерівців;

- праця «Історія Оттоманської імперії» (нім. «Geschіchte des osmanіschen Reіches», 1827–1835) австрійського сходознавця Йозефа фон Гаммер-Пургшталя, який негативно оцінює Роксолану;

- драма у віршах російського письменника Нестора Кукольника «Роксолана» (1834), в якій Роксолана зображена інтриганкою;

- праця турецького історика Ахмета Рефіка Алтиная «Жіночий султанат» (1916);

- оповідання американського письменника Роберта Говарда «Тінь Стерв’ятника» або «Тінь Вальгари» (1934), головна героїня – Руда Соня, вигадана сестра Роксолани; сама Роксолана в оповіданні лише згадується;

- роман німецького письменника Йоганнеса Тралова «Роксолана» (1942), де вона стала донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки;

- книга турецького дослідника Чагатая Улучая «Любовні листи турецьких султанів» (1950), в якій значне місце відведене листам Роксолани Сулейману;

- роман фінського письменника Міка Валтарі «Мікаель ель-Хакім» (французький переклад – «Слуга пророка», 1979);

- стаття турецької письменниці Зейнаб Дурукан «Гарем палацу Топкапи» (1979), в якій Роксолана змальована підступною і жорстокою жінкою;

- роман французької вченої-літературознавця Катрін Клеман «Султана» (1981);

- праця французького історика Андре Кло «Сулейман Пишний» (фр. «Solіman le Magnіfіque», 1983);

- велике історичне дослідження югославського вченого Радована Самарджича «Сулейман і Роксолана» (1987);

- роман румунських письменників Мірча Буради та Вінтіле Корбула «Роксолана і Сулейман» (1987);

- роман англійського письменника Коліна Фалконера «Гарем» (французький переклад – «Ніч Топкапи», 1992);

- п’єса турецького письменника Орхана Асена «Гюррем Султан», яку поставив наприкінці 1998 року Стамбульський міський театр;

- роман французького письменника Алена Паріса «Останній сон Сулеймана» (1999);

Українські автори у оцінці Роксолани і її місця в історії теж розділилися. Одні – Осип Назарук, Микола Лазорський, Любов Забашта, деякі інші поети вбачали у ній патріотку, яка думала про український народ, православну віру і ненавиділа турків. Інші ж – Юрій Винничук, а також Павло Романюк – звинуватили її в національній зраді.

А українцям завжди хотілося, щоб Роксолана не зрадила рідну землю. Як героїня народної думи попівна Маруся Богуславка. Її прообразом відомий український історик Дмитро Яворницький вважав Роксолану, котра визволила з турецької неволі сімсот козаків.

Та про Роксолану чого тільки не говорять і як лишень не обзивають. Навіть П. Загребельний сказав якось, що вона лише обстоювала себе як особистість, а про рідний край не дбала. При цьому послався на дані М. Грушевського, наче в часи її тріумфу татари – васали Порти – 38 разів, фактично щороку, нападали на Русь-Україну.

Публікації про Роксолану переповнені неперевіреними твердженнями й міфами. Можна ще махнути рукою на статті з Інтернету, де з однієї в іншу перекочовує «гучний і розкотистий сміх» Хюррем і різні байки про неї. Однак коли очевидні дурниці тиражуються харківським видавництвом «Фоліо» в серії «Знамениті українці» – прикро.

Але постать Роксолани не випадково так довго приковує увагу. Неймовірна сила волі, феноменальний характер цієї жінки, що в чужому і, власне, ворожому до неї оточенні, замість підкоритися обставинам, колосальними особистими зусиллями змінювала на краще не лише свою долю, а й світ довкола.

Учасники наукової конференції (1995 р.) у Рогатині навели іншу, ніж у П. Загребельного, історичну статистику. У ХVІ ст. зафіксовано щонайменше 69 нападів татар на українські землі. З них у першій чверті століття – 23, після смерті Хюррем – 37. У час її заміжжя – з середини 20-х до середини 50-х рр. – нападів було лише 9, причому, либонь, це були наскоки нашвидку, бо 7 з них зазнали поразки. На протести польського короля Сулейман відповідав, що наскоки вчинені «без відома нашого цісарського», і погрожував кримському ханові карою. За словами польського посла Зборовського на сеймі 1538 р., «татари за наказом султана справуються». Між Османською імперією і Польським королівством, до якого входили українські землі, 1525 р. було укладено мирний договір, умови якого підтверджувалися в 1530 і 1533 роках. Традиційними стали обміни посольствами і дружніми листами між польськими й турецькими монархами, обов’язковою тезою яких було: «щоб Україна зоставалася в спокої». За майже півстоліття перебування на троні Сулеймана, вся військова міць імперії якого була спрямована проти християнського світу, він жодного разу не спрямував своїх завойовників на Україну.

Саме в цей час відносного порубіжного спокою виникли перші оборонні залоги на Дніпровських порогах, і князь Дмитро Вишневецький, що увійшов у народний український епос як козак Байда, в татарську історичну пам’ять як розбійник Деметраш, а в турецькі літописи як «найвеличніший ворог блискучої Порти», заклав першу козацьку фортецю на острові Байда (Мала Хортиця).

Ясна річ, хотілося б мати повну картину життя нашої дивовижної співвітчизниці. Але в Україні чи не єдиним серйозним дослідженням про неї досі залишається інформація у виданій 1924 р. «Історії Туреччини» А. Кримського.

Та ми мали би знати про неї все – щоб глибше пізнати себе, потенційні можливості свого народу. Якщо, звісно, хочемо змінити себе і свою країну, якщо хочемо перестати бути колонією, якою були протягом усієї своєї історії. Бо ми й нині в цьому ярмі. 23 роки називаємо себе державою – а не спромоглися навіть створити своє кіно. Наші лицарі і наші красуні – Тарас Бульба, Юрій Володийовський, Настя Лісовська – стають героями чужих фільмів і патріотами чужих держав. Ми можемо пишатися, що вони стали найкращими там, куди закинула їх доля. Та ще більше їхні успіхи мають змусити нас творити свою державу такою, яка сприяла б самореалізації громадян тут, удома, для добра рідного народу і рідної землі. Хоч би що відбувалося сьогодні, хоч би як розчаровувала нас дійсність – ми повинні це зробити. Якщо не хочемо без сліду щезнути з лиця землі.

Відображення Павлом Загребельним у романі «Роксолана» неповторного світу головної героїні

Визначальною рисою роману Павла Загребельного «Роксолана» є значне розширення світу героїні порівняно з прозою попередників, де він в основному зводився переважно до сімейно-побутової сфери. Автор образу Роксолани активно освоїв суспільні, національні, професійні площини буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів, як «жінка і нація», «жінка і держава», «жінка і влада», «жінка і патріархальний світ», «жінка і релігія» тощо.

Жінка у творчості Павла Загребельного підноситься до висот людського духу, в першу чергу саме тому, що для письменника головним конфліктом, який повинна вирішувати жінка як особистість, є конфлікт між рабством і свободою в її душі.

Зображення героїні роману П. Загребельного до деякої міри трансформувалося у порівнянні з історичними фактами життя та змалюванні її характеру у західноєвропейських літературах.

Павло Загребельний повернув із легенди в історичний часопростір полонянку Роксолану, яка досягла вершини султани, котра в деякій мірі трансформувала безправне становище жінки, що було традиційним для мусульманського світу.

Прообразом Роксолани стала українська дівчина Настя Лісовська. Вона народилася у 1506 році у родині священика Гаврила Лісовського у Рогатині –невеличкому містечку на Західній Україні (у XVІ ст. воно було частиною Речі Посполитої, яка в той час потерпала від спустошувальних набігів кримських татар).

Влітку 1552 року юна донька священика потрапила на очі татарським людоловам. Згідно із легендою, Настя втратила свою свободу якраз напередодні свого весілля.

Спочатку полонянка опинилася в Криму – це звичний шлях всіх невільниць. Цінний «живий товар» татари не гнали пішки через степ, а «везли на конях» під пильною охороною. Їм навіть не зв’язували руки, щоб не поранити мотузками ніжну дівочу шкіру.

Вражені тонкими рисами полонянки, її грацією, татари вирішили відправити дівчину в Стамбул, сподіваючись вигідно її продати на одному із найбільших невільничих ринків мусульманського Сходу.

За примхою вередливої долі на ринку дівчина впала в око всесильному візиру молодого султана Сулеймана І, благородному Рустему-паші. Настя вразила його, і він вирішив її подарувати султану. Проте подібні подарунки не робилися спонтанно. Спочатку її оглянули досвідчені лікарі, які засвідчили, що дівчина незаймана і абсолютно здорова, а значить може переступити Дім Радості (так називали гарем султана).

Відповідно до законів віри падишах міг мати чотирьох законних дружин. Первісток першої дружини успадковував престол, а всіх інших чекала смерть.

Українська дівчина мала надзвичайну природну зовнішність. Її також обов’язково навчали музиці, танцям, мусульманської поезії, мистецтву кохання. Коли навчання було завершено, господар слов’янської красуні відмовився продати її Рустему-паші, а власноруч подарував всесильному царедворцю, сподіваючись, за східною традицією, на відповідний подарунок і певну користь.

Падишах у 1520 році сів на престолі, він був молодим і занадто цінував жіночу красу. Паша був освіченим, ерудованим, добре знав історію світу, тому дав красуні нове ім’я Роксолана, пов’язане із Батьківщиною полонянки. Роксоланією називалася Україна в літературі, поети так любили називати Україну.

Нова наложниця не відразу привернула увагу падишаха і цілком заволоділа його серцем. Його гарем був переповнений вродливими дівчатами, які знали всі секрети кохання, то ж нова красуня повинна була чекати своєї черги. А коли близькість відбулася, між молодими людьми виникли почуття, і Роксолана-Настя поклялася, що стане законною дружиною падишаха. Звісно, що рабиня навіть думати не могла про султанське ложе на правах дружини, але полонянка дізналася, що її не продавали, а дарували, значить вона залишалася вільною жінкою.

Вона вивчила турецьку мову, прийняла іслам, загубивши за християнськими законами душу, але таку жертву вона принесла заради майбутніх дітей. Вони повинні були стати законними спадкоємцями.

Прагнучи відобразити нові явища в суспільно-політичному житті ворогуючих країн, відбити нову розстановку сил у суспільстві, український письменник звернувся до нових засобів зображення героїні. У центрі уваги митця – гострі душевні конфлікти й суперечності, гострі психологічні проблеми. Важливі злободенні соціально-економічні питання розв’язуються ним шляхом зображення складного психологічного життя героїні, її почуттів, настроїв, роздумів.

Письменник, створюючи образи, уже рідко звертається до безпосередньої авторської характеристики, як це було раніше; він розкриває свою героїню у дії, через її вчинки, самохарактеристику або спостереження іншої дійової особи. Спосіб подачі характеристики героїні через розкриття її іншим персонажем створює враження її повної суверенності, незалежності від автора – це надає їй більшої наочності, життєвої правдивості.

Цю манеру П. Загребельний запозичує з усної народної творчості. Разом з нею перейшли у роман і фольклорні засоби у створенні образів, портретів, постійні епітети, порівняння, вживання зменшувально-пестливих форм, звернення до слухачів, відступи, вставні слова і звороти.

Суттєво вагомим у зображенні становища, долі героїні у чужому їй мусульманському світі стало психологічне обґрунтування її особистісних характеристик, морально-етичної сфери функціонування її як самостійного художнього персонажа, чітке співвіднесення особистого і громадського у її життєвих колізіях, зображуваних автором.

Надзвичайно вартісним надбанням творчості П. Загребельного стало саме розуміння національної героїні як основи формування національної ментальності, основи морально-етичних засад функціонування української нації, українського суспільства загалом.

Отже, Павло Загребельний використав традиції і проявив новаторство у зображенні образу жінки у романі П. Загребельного «Роксолана». Письменник змалював Роксолану як національну героїню, яка сконденсувала у своєму характері найбільш суттєві риси національної свідомості, підводячи таким чином українську літературу до розвитку літературного процесу на фоні нової суспільної ситуації, коли за логікою розвитку цього літературного процесу література надалі повинна була відобразити жінку, застосувавши новий перехід до пізнання й відображення її образу в літературі, змінивши до деякої міри понятійний апарат, але дотримуючись вірності класичної традиції у ставленні до героїні як осередку духовності в суспільстві.

Різні підходи до дослідження загадкової постаті Роксолани

Українська нація має значну кількість видатних історичних постатей, а ще більше – таких, які постали в уяві. Інколи українські історики настільки віддають перевагу українській величі та могутності, що упускають деякі факти та вдаються до історичних фантазій. Так сталося і з величною історичною постаттю – Роксоланою. Відсутність реальних фактів і силу-силенну домислів спостерігаємо у цьому персонажі.

Що ж на сьогодні відомо про таку славетну українську героїню як Роксолана?

Історія – невичерпне джерело для митців. З такою ж історією, як у Туреччини, котра понад шість століть (з 1299 до 1922 р.) була метрополією Османської імперії, сюжетів вистачить не на один Голівуд. Та історія кохання султана Сулеймана і Роксолани незвичайна. Найдовговічніший – 46 років на троні! – османський правитель, прозваний у Європі Великим і Пишним, а в турецькій історії – Кануні, тобто Законодавець, не просто закохався в українську полонянку, а взяв із нею законний шлюб і жив у моногамному подружжі майже 40 років. Понад те – розпустив свій гарем!

Це було нечуваним для магометанина, а вже для володаря наймогутнішої на той час імперії, де «сонце сходить і заходить» – поготів. Адже закони шаріату дозволяли правовірному мусульманину мати чотирьох законних дружин, а наложниць – скільки зможе утримати. А релігія, традиції, звичаї, оточення, що тиснуть на кожного, хай він тричі падишах, нещадними лещатами? Зрештою, генетична схильність чоловіків до полігамії? І все це, освячене століттями, перекреслює одна-єдина жінка?!

«Для його величності султана це така кохана дружина, що, переказують, відколи він її спізнав, відтоді вже не хотів знати жодної іншої жінки; подібного не робив ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок», – доповідав сенату Венеціанської республіки 1554 р., коли Роксолані було вже майже 50 років, посол у Стамбулі Доменіко Тревізано. Наче підтверджував звіт свого попередника Бернардо Наваджеро: "Його величність настільки кохає дружину, що ніколи ще не було в оттоманському палаці іншої жінки, яка мала би більшу владу. Кажуть, що вона приємна, скромна і дуже добре знає вдачу великого володаря».

На думку дипломатів, Роксолана не була красунею. «Молода, але не вродливиця», – переповідав сказане про неї ще 1526 р. венеціанський посол Пієтро Брагадін – тільки ж, додавав, що у неї граційна, елегантно-невелика постать. Хоч як вона тоді потрапила аж до султанського гарему? Може, як рукодільниця? Чи смагляві татари вгледіли щось екзотичне в золотокосій бранці? Чим, справді, могла «взяти» султана донька парафіяльного священика з України Настя Лісовська – майбутня султанка Хюррем?

Дослідники досі сперечаються, як і коли Роксолана потрапила до султанського гарему. Найімовірніше – через татарський полон. Доведено, що народилася 1505 чи 1506 року, бо в документах про шлюб із Сулейманом вказано, що молодша від нього на 11 років (а султан народився в листопаді 1494). З турецьких архівних джерел очевидно, що восени 1520 р. Роксолана вже була в султанському гаремі, а до того буцімто навчалася в спеціальній школі для наложниць. Інакше де б вона опанувала гру на музичних інструментах чи танці – якими, відповідно до однієї з легенд, і полонила молодого Сулеймана? Бо, якщо зачарувала піснею, як каже інша легенда, то не дивно: український клімат справіку творив надзвичайні голоси.

Між іншим є версія про королівське походження Роксолани: в листах її і Сулеймана до польського короля Сигізмунда (Жигмонта) ІІ Августа трапляються визначення «брат» і «сестра», ніби вона була позашлюбною донькою короля Сигізмунда І Старого, і Сулейман був певен цього. Та, якби це відповідало дійсності, то такі почесні й важливі для тогочасної Польщі родинні стосунки мали би відбитись у польських хроніках.

Султанський біограф звертає все на долю випадку: якось блукав знуджений Сулейман поміж гаремних красунь і натрапив раптом не на полохливий чи пристрасний, як зазвичай, а на пустотливо-зухвалий погляд очей на «ніжному й милому» обличчі. «Закохався з першого погляду» – й опустив на дівочі плечі хустину: знак, що вибрав її на цю ніч.

Зазвичай наложниця, яку приводили до султана ввечері, ще до того, як він засинав, поверталася в гарем. Хюррем залишилася в Сулеймана до ранку. І це є доказом того, що вона йому сподобалася. Історики, а надто митці, шукають різні причини такої особливої уваги султана до Хюррем, хоча й пристрасна закоханість цієї пари ніколи ні в кого не викликала сумнівів. Але всі сходяться на тому, що розумний, освічений, «щиролюдяний» Сулейман нарешті знайшов жінку, яка в усьому його розуміла. Понад те – могла сперечатися, вміла підказати й спрямувати, а ще дуже важливо – розрадити. Адже всемогутній султан був натурою романтичною, писав поезії під псевдонімом Мухіббі (це – чи то родинні здібності, чи то обов’язкове в навчанні спадкоємців трону, бо й попередники Сулеймана також віршували) – про марноту життя, багатство й славу. А отже, був схильний до меланхолії (дехто із сучасних йому істориків змальовував володаря третини світу вкрай похмурим і відлюдним), а то й до депресії – і хто ж міг додати йому оптимізму, як не «Та, що сміється»?

Втім, ні, не всі визнають за донькою священика право зрівнятися розумом із самим султаном. Член польського посольства у Стамбулі в 1621–1622 рр. Самуїл Твардовський не йняв віри почутому від турків, наче кохана дружина найславетнішого із султанів, «що її Сулейман королівською сестрою називає, – підлого попа з Рогатина донька!» («підлого» – це не про характер, а про низьке походження – як «підлий раб» чи «підлий хлоп»). Як же, мовляв, великий султан «дався водити себе за носа» «вбогій дівчині»? Хоча – дружинами османських султанів і матерями їхніх нащадків найчастіше були невільниці: вони вміли писати й читати, та системної освіти не мали. А в розумного панотця в Україні ХVІ ст., що за саном мусив бути освіченим, а не пияком, яким чомусь – певне, на догоду панівному в СРСР войовничому атеїзму – зобразив його в написаному 1980 р. романі «Роксолана» український радянський письменник Павло Загребельний, – діти, крім Святого письма й арифметики, цілком могли знати латинь, старогрецьку й церковнослов’янську мови. І, само собою, рідну українську й польську – бо ж значна частина України належала тоді до Польського королівства. В кожному разі відомо, що Роксолана володіла п’ятьма європейськими мовами (читала Гомера в оригіналі) і вже в Туреччині вивчила три східні – турецьку, арабську і фарсі (перську).

Російський історик І. Голенищев-Кутузов зазначав: «У ХVІ столітті з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї і Відня вихідці з українських степів коментували латинських поетів», а «гуманісти українського походження, що називали себе русичами, розвивали діяльність у Польщі й на Заході, поклали камені у фундамент чудової будови польського Відродження». Польські, німецькі, італійські університети мали багато студентів з Русі. У першій половині ХVІ ст. європейська знать зачитувалася перекладеними на «живі» мови творами одного з найпопулярніших європейських письменників українця Станіслава Оріховського, що писав латиною.

Десь же ці українці навчалися, перш ніж потрапити до європейських університетів?! Із чогось же брала початок грамотність народу, про яку із величезним здивуванням писав через століття мандрівник П. Алеппський, що двічі, у 1654 і 1656 роках, перетнув Україну, подорожуючи від Дамаска до Московії: «По всій землі русів, тобто козаків, усі вони, за винятком небагатьох, і навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати. І діти, численніші від трави, всі вміють читати, навіть сироти». Тож не має дивувати освіченість попівни Насті Лісовської. Однак роксоланам, які ніколи не переводилися в Україні, завжди бракувало тут сулейманів – своїх, патріотичних, вольових і мудрих. Може, саме від того, що такі риси більше притаманні українським жінкам – і жіночий архетип, який, за твердженням учених, домінантний у національному характері українців. Він диктує і наш історичний шлях, тобто постійне прагнення не бути самим, а притулитися до чийогось надійного плеча? Хоча тисячолітня реальність, як сірчана кислота, мала би вже дощенту розчинити цю шкідливу й руйнівну для нашої державності ілюзію – бо ж натомість натикаємося повсякчас то на чужий кулак, то на захланну липку долоню.

Українське жіноче начало настільки могутнє, що не міліє і не виснажується, навіть опиняючись поза межами рідної землі. І Роксолана – яскрава ілюстрація до цієї тези. Її величезний вплив на Сулеймана визнавали всі довкола. Оточення і людський поголос шукали потойбічних пояснень цього феномена. Тож і в турецькому фольклорі, і в серйозних дослідженнях на кшталт багатотомної «Історії Оттоманської імперії» австрійського сходознавця Й. фон Гаммера-Парштагля, і в світовій літературі, та й у сучасному турецькому телесеріалі також Хюррем-султан – змія підколодна. Не пробачили їй турки безмежного Сулейманового кохання, переконані, що тільки чаклунськими приворотами і чар-зіллям утримувала вона багаторічну вірність найвеличнішого султана, тим часом інтригуючи й знищуючи опору трону – великого візира Ібрагіма і майбутнього падишаха Мустафу – заради утвердження при владі себе і своїх дітей. Хоча не було диму без вогню, і султан мав серйозні підстави усунути вчорашніх улюбленців – а із цим тоді не церемонилися.

Не випадково турецький серіал називається «Величне століття». Сулейман модернізував гігантську державу, вибудувавши цілісну адміністративно-управлінську систему, впорядкував законодавство, впровадив фінансову й військову реформи. Протегував поетам, художникам, архітекторам, мореплавцям, картографам, ученим. Вів безкомпромісну боротьбу з хабарництвом, суворо карав чиновників за зловживання. Як писав Георг Вебер у «Загальній історії», «завоював прихильність народу добрими справами, будував школи, але був безжальний тиран; ані спорідненість, ані заслуги не рятували від його підозріливості й жорстокості».

Зате ці риси допомогли втримати владу і передати Селіму ІІ, їхньому з Роксоланою синові, імперію в зеніті розквіту. Як це часто трапляється, на жаль, спадкоємцем став не найкращий із нащадків. Селім полюбляв веселе життя. Та, хоч його й називали Мест (П’яниця) – держави не занедбав, а навіть збільшив її територію. Це не завадило безлічі дослідників і усталеній у турецькому суспільстві громадській думці звинувачувати Роксолану в занепаді Оттоманської Порти (яка «занепадала» після неї ще понад 350 років) і у внесенні в династію Османів «гена алкоголізму». Це звинувачення, яке під пером деяких українських «популяризаторів» постаті Роксолани часто стає похвалою, – зруйнувала ж ворожу імперію! – взагалі смішне. Надто коли згадати попередників Сулеймана, серед яких вистачало різномастих збоченців і жорстоких тиранів – як, утім, і серед наступників. Не нині ж сказано: влада розбещує; абсолютна влада розбещує абсолютно.

Насправді Хюррем-султан напевне ж була натхненником або й організатором багатьох Сулейманових перемог. Насамперед – у русі імперії до цивілізації, просвітництва, до світської держави. Зведення цілих, кажучи сучасною мовою, соціально-побутових комплексів – шкіл і лікарень, притулків для вбогих і дешевих готелів для прочан, водогонів і мечетей – не лише в столиці, на місці колишнього невільничого ринку, а й в інших містах – Єрусалимі, Мецці, Медині, Едірне – і це було тільки одним із проявів її активної натури. Заслуги султани у створенні нового архітектурного обличчя Стамбула можна побачити й сьогодні. Різнобічність, прогресивність поглядів і вчинків Роксолани вражає. Чого варте створення нею жіночого фонду, відомого своєю доброчинністю, – це 500 років тому! Не виключено, що й у сфері, яка здебільшого й увіковічнила Сулеймана, – законодавчій – вона залишила свій слід. Адже закон став на захист прав жінок. Та, власне, всім своїм життям Роксолана заслужила на особливу вдячність прекрасної половини людства.

Хоча ми знаємо: вона просто перенесла в султанський двір звичаї рідного народу, де завжди була фактична рівність між статями, ба більше – чоловіча зовні влада в Україні насправді була жіночою, бо ж голова завжди повертається туди, куди хоче шия. Хюррем-султан – єдина серед дружин 36 османських султанів – похована в мавзолеї, спеціально збудованому для неї. Цей мавзолей – «скам’яніле серце Сулеймана» – береже пам’ять про його кохану Хасекі, якої він і після її смерті 15 квітня 1558 р. не забув і не зрадив.

Завдання: Виконати до 31 .03.2021


тест П.Загребельний "Роксолана"









https://www.youtube.com/watch?v=u_L2hvjtNVY



31.04.2021

Урок 1. Валерій Шевчук. «Дім на горі» ‒ роман-балада про любов. ТЛ: «роман-балада»

Фольклорно-міфологічна основа, притчовий підтекст, специфіка композиції роману-балади "Дім на горі". "Панна сотниківна". Проблема пошуку душевної гармонії як центральна. Образ молодої дівчини, її внутрішнього стану. Протиборство добра і зла в її душі.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити 3 основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці ("Козацька держава", "Київський Атеней. Мистецьке життя в Києві в 17-28 ст.", "Муза роксоланська. Українська література ХVІ-ХVІІІ століття. Ренесанс і Бароко", "Доля. Книга про Тараса Шевченка".

Образ Дому у творчості В. Шевчука займає усю різножанрову творчість. З вікон цього дому побачено українську історію трьох століть у романі "Три листки за вікном" (1986), удостоєному Шевченківської премії за 1987 р. Особливий часопростір Дому розбудовувався у інших, нових творах.

Роман "Дім на горі", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966-1980 роки.

Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої, фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалась вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік – хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш – не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. Мені забаглось видати її окремою книжкою, але, на щастя, ніхто не зважився її друкувати, і поки вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину".

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій.

Чому і заради яких ідейно-естетичних та морально-філософських проблем так активно й щедро використовуються в романі-баладі фольклорні мотиви, фольклорна образність? Слід насамперед урахувати, що В. Шевчук – відомий дослідник давньої української поезії. Він добре знає епоху українського Відродження, той період в історії національної культури, коли здійснювався активний обмін філософськими й естетичними поглядами та концепціями, коли творчо переосмислювалось усе те, що виробила філософська й естетична думка Заходу і Сходу.

Світова література активно зверталася до народного міфологічно-фольклорного мислення, яке є основою народної творчості. Сучасних художників хвилюють такі проблеми, як смисл людського життя, совість, як міра людяності, внутрішні принципи й першопричини людських вчинків.

Роман-балада "Дім на горі" – це прагнення розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. До серця, до цього істинного виразника людських почуттів, звертається козопас Іван, складаючи заповіт для нащадків. Ставиться до свого діла винятково серйозно, є в ньому від Любомудра Сковороди. Він так само хоче научати, але як розумний батько, без дидактичної заданості.

Його уроки ми маємо осягати не умом, а серцем, почуттями, через це й посилає наш герой у світ свої мистецькі одкровення. Безмежно чутливий він і на відстані відчуває сльози і горе близьких собі і чужих, з пильною увагою розглядає "долоню своєї вулиці" – отой світ людей, адже й сам він частина його плоті і його любові.

Дивлячись на своїх сучасників, Іван пише трохи відсторонені притчі-новели. (Досить нагадати, що у ті роки В. Шевчук студіював давню українську літературу, творчість Сковороди, якого вважав своїм "учителем життя"). Адже вони, ці новели, результат його спостережень, – вони наслідок його роздумів про світ видимий, його пристрасна проповідь живим людям – він, як митець, прагне бачити більше і глибше.

Система образного мислення Івана – фольклорно-фантастична.

Народне фантастичне оповідання здавна вабило письменників як прагнення побачити світ у двох вимірах – реальному і казковому.

В українській літературі перше фольклорно-фантастичне оповідання написав ще Самійло Величко, далі Квітка-Основ'яненко, Любов Яновська й Наталя Кобринська, у сучасній українській літературі це роман О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або роман Мамай і Чужа Молодиця", твори Р. Іваничука, Р. Федоріва, П. Загребельного, Є. Гуцала, М. Вінграновського.

Всі 13 новел роману мають яскраво виражений притчевий характер. Як відомо, притча, як різновид оповідання, містить в іноказальній, алегоричній формі повчання. Але у цьому жанрі воно більше значиме, ніж просто в оповіданні притча ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.

Навіть сама система образного мислення Івана свідчить про те, що воно фольклорно-фантастичне, сюжети його новел зведені на тій основі, на яких побудовано сотні народних фантастичних оповідань.

Первісним ступенем такої форми мислення була персоніфікація природи, певних природних сил.

Грім, дощ, блискавка, веселка, мороз, пори року, вогонь, вода, повітря, олюднення птахів та звірів стають силами, уподібненими до людини. У фольклорно-міфологічних творах цей уявний світ живе поруч з людиною, як невидна реальність, яку людина часто приймала заодно з видимою реальністю.

У свідомість людини входить поняття темного і світлого, дня і ночі, бога сонця та смерті – символи віковічної боротьби добра та зла.

Демонологічні образи починають ставати втіленням того чи іншого стану людини, частиною його "живого "Я", того доброго чи темного, яке переливається в людському єстві і перебуває в постійному змаганні.

Взагалі творів, у яких запозичуються і художньо обробляються фантастично-міфологічні образи і сюжети, в сучасній українській літературі є багато (В. Дрозд "Самотній вовк").

У романі В. Шевчук стверджує ідею єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

Усе у цьому творі, як у житті, взаємообумовлено і взаємопов'язане.

Але чому ж саме "Дім на горі"?

Незвичайний цей дім. Бабуся розповідає Галі історію дому тому, що вже "з'явився "той сірий, з вусиками" – повторювалася та ж ситуація. "Народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап’ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене... Так було і в матері твоєї, так повинно статись і з тобою..."

Друга частина казки така: інші чоловіки "не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки..."

З’явився до Галі сірий птах-джигун – і залишив по собі дитину. Хлопець, який прагнув літати, багато років був "птахом перелітним", непосидючим і загадковим.

З’явився і до її дочки Оксани сірий птах, але не стрепенулося серце Оксани, і тоді "птах ударив із розпачем крилами об шибки дому, піднявся в небо і там помер "загуснувши серед безмежного простору на ще одну з міліардів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися від землі".

І зразу ж після цієї фантастичної ситуації – реальна дата, коли "Хлопець поставив свій підпис на акті громадського стану..." І тоді ж освітило Хлопця зсередини дивовижне світло – "чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя". Він відчув ритм у всьому. І дід його, козопас Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів і мрію-тугу за п'ятьма ненародженими синами.

У розмові з Марією Яківною, дружиною діда Івана, Хлопець скаже: "Спорідненість душ – одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю". Він відчув спорідненість з душею козопаса Івана, спрагло вчитувався у фантастичні історії з його зшитків, причащався до казки, бо "казка – це те, чого ми хочемо. Це своєрідні символи наших бажань".

Хлопець, як і козопас Іван, – носії творчого начала.

Дім на горі – символ Парнасу з його жіночим населенням (музи); дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не оббігти.

Іван не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

Кожна його притча – певний погляд на світ, намагання і прагнення його зрозуміти, побачити і полюбити. Митець мислить мистецькими образними блоками:

  • страх перед світом, душевна роздвоєність може привести до загибелі ("Панна сотниківна");

  • справжня любов не може живитися облудою – це також початок загибелі ("Перелесник"); заради спасіння людини можна пожертвувати життям ("Джума");

  • гніт і насилля над людиною приведе її до повстання ("Самсон");

  • не шукай видимої вигоди, а "чистий серцем будь і не губи душі" ("Чорна кума").

Отже, результат Іванового довголітнього вивчення світу людей – його образна наука тим людям. Не набридати людям нею, а залишити їм у спадок – так розуміє свою життєву місію козопас і виконує її цілком.

Хлопцеві уготовано таку ж долю – правнуку Івана: оселяється у дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого часу побував з Марією Іван.

Образ пришельців-звідників виростає в символічний образ жіночої біди.

Галя – другий центральний персонаж повісті – одна з властительок дому. Об’єднує всіх – бабуню, Володимира, сина свого і дочку, багато читає, мудріє з літами.

Галина баба – третій головний персонаж роману, вона належить до твердих жінок, житейськи мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю й захистити її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто відсутнє. "Алло, Оксано, – спитав якось у сестри хлопець, – скажи, ти прочитала книжки з нашої бібліотеки?" – "Я? - повернулася Оксана. – До вашого відома я взагалі не читаю книжок! А що ж ти читаєш?" – Я?... Я не читаю, – сказала вона, гордо зносячи підборіддя, – я живу!"



09.04.2020

Урок 2. Ідея формування особистості через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, за умови, що вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а й слідує передусім за почуттями

Аналіз твору Валерія Шевчука "Дім на горі"

Роман-балада Валерія шевчука «Дім на горі» - твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне й високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння, - той стан, що його однаково переживають козопас Іван та його внук.

Літературний рід - лiро-епiчний твiр iз фольклорно-фантастичним елементом.

Тема - ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.

Головна ідея - розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.

Проблематика: сутнiсть добра i зла; протиборство між світлом і тінню; вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi; пошук сенсу свого буття, самого себе; прагнення розібратися в довколишньому світі; душевна роздвоєність людини; відповідальність кожного за свої вчинки; прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій шевчук модернізував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом.

Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій. Герой естетики бароко загадковий, дивакуватий. Він любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного і високого, навіть, недосяжного. Сюжет динамічний, напружений, захоплюючий, бо у кожній із 13 новел II частини роману діють загадкові демонічні сили (домовики, відьми, чорти, перелесники, злі духи). Вони є невід’ємною часткою того світу, який оточує людину, спонукає її до протистояння, боротьби. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), в оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала й давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («швець»).

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки - зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з’являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап’ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі, - «джиґунів». Спочатку вони з’являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки - хлопці, покликані бути творцями - поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі - хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних). Цікаво, що ця символіка тісно пов’язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію - він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Отже, у новелах роману сконденсовані релігійні уявлення народу, елементи язичества, пантеїстичного ставлення до природи і елементи східнослов’янського фольклору, сюжети й образи із етнографії, слов’янства, реальні події національної історії, біблійські сюжети та образи.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/sh/shevchuk-valerij/2208-valerij-shevchuk-dim-na-gori-analiz Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Завдання:

прочитати матеріал підручника с.211 -212;

записати тему, ідею, проблематику твору і його жанрові особливості